«Трагедія Бабиного Яру – трагедія українського народу».

В історії людства є події, трагічність яких з відстані років набирає набатного звучання, застерігаючи суспільство від їх повторення. Одна з таких найтрагічніших сторінок історії - трагедія Бабиного Яру.
79 років тому, наприкінці вересня – початку жовтня 1941 року, на колишній київській околиці у Бабиному Яру фашистами було розстріляно сотні тисяч людей, головним чином євреїв. Але і пізніше саме сюди, у Бабин Яр, привозили на страту – людей різних національностей, військових і цивільних. Загибель єврейського населення стала частиною загальної трагедії, яку пережив увесь багатонаціональний народ України.
В читальному залі Коропецької бібліотеки влаштована книжкова виставка «Трагедія Бабиного Яру – трагедія українського народу».
Виставка занурює відвідувачів у трагічну атмосферу осінніх днів 1941 року – днів, коли нацисти почали знищення київського єврейства. Трагедія Бабиного Яру стала для українців занадто гірким уроком, болючим шрамом в українській історії, яку має знати кожен, щоб уникнути повторення давніх помилок.
У 1941-1943 роках, під час Другої світової війни, Бабин Яр став місцем масових страт і поховань, величезною братською могилою, де тільки згідно з офіційними даними, загинуло понад 100 тисяч осіб різних національностей, мирних жителів, військовополонених, комуністів, підпільників, партизанів, націоналістів.
Час може зарубцювати рани. Та він безсилий загасити нашу пам’ять. Нехай проростає в наших душах пам’ять; в наших умах – бажання знати і розуміти; в наших серцях – рішучість всіма силами берегти один одного. Щоб ніколи більше солдати не вбивали дітей…

 

Аркадій Васильович Казка 

(130р від д.н. укр. письменника у бібліотеці літературна година)

Казка Аркадій Васильович народився 23 вересня 1890 року в місті Седнів на Чернігівщині в родині шевця. Батько поета за походженням козак, любив спів та музику, керував церковним хором. Цю пристрасть до пісні перейняв і син.

Закінчив Чернігівське реальне училище. Під час навчання заприязнився з Павлом Тичиною, з яким мешкав в інтернаті при монастирі, разом співали в хорі, відвідували славнозвісні "суботи" Михайла Коцюбинського.

Навчався Аркадій Казка в Київському комерційному інституті, але не закінчив його через нестатки. Повернувся до Чернігова, працював креслярем у земській управі. Згодом учителював у селах Київщини та Дніпропетровщини, в Одесі, викладав співи та українську мову.

Ще до Жовтневої революції Казка перекладав із західноєвропейських та російської літератур. У радянський час власні вірші і поеми друкував у журналах "Літературно — науковий вісник", "Нова громада", "Плуг".

На початку 20-х років підготував рукописну збірку поезій "Lamentabile" ("Сумливе"), яку подарував Григорієві Верьовці. З листа до Тичини від 11 лютого 1925 року видно, що Казка готував до видання збірку "Розірване намисто", а в листі до свого учня Василя Мисика писав про підготовку збірки "Васильки".

Та цим творчим планам не судилося здійснитися: вночі 10 вересня 1929 року Казку було заарештовано у справі так званої СВУ й відправлено до Одеської в'язниці. Не відаючи за собою вини, у відчаї Аркадій Казка 23 листопада того ж року наклав на себе руки.

Матеріалів слідства в архівах не виявлено.

Видати збірку свого друга мріяв Павло Тичина ще на початку 60-х років, хоча ім'я Казки, як і всіх репресованих у справі СВУ, було під забороною. Лише 1965 року у збірнику "День поезії" Василь Мисик опублікував добірку віршів незабутнього свого вчителя.

1989 року у видавництві "Радянський письменник" побачила світ книжка Аркадія Казки "Васильки" (упорядкування і вступна стаття С. Тельнюка). Там подано оригінальні вірші, поеми, листи до Павла Тичини та Лідії Папарук, переклади з І. Буніна, В. Маяковського, В. Мюллера, Г. Стефані.

Архів Казки втрачено під час Великої Вітчизняної війни.

Тичина, який називав Казку "дивовижно совісним і щирим поетом", засвідчив, що дружба з цією людиною дала йому безмірно багато. У зв'язку з трагічною смертю А. Казки у в'язничній камері він писав до Дружини Лідії Петрівни: "Так не повелося йому в житті (...) і таланту не розвинув. І світу білого не випив".

Ця сумна сентенція звучить болісно й символічно, адже "світу білого не випив" кожен, кого вшановуємо в цьому мартиролозі.