"Св'ятий Миколай іде по світу"

(інформхвилинка)

Свято святого Миколи в Україні є особливо бажаним дитячим святом. За традицією, в ніч з 18 на 19 грудня святий Микола приносить дітям подарунки і кладе їх під подушку. Серед дітей встановилася традиція писати святому Миколі листа, у якому дитина вказує, що хорошого та поганого вона вчинила протягом року, і просити про подарунки.

За переказами, Святий Миколай народився в родині багатих греків-християн, котрі довго не мали дітей і в молитвах пообіцяли Богу, що віддадуть своє дитя на служіння йому. Миколай справді став священиком, а згодом – єпископом у сучасній Туреччині. Його ім’я значить «переможець народний», на інших мовах – Ніколас, Ніклас, Клаус, Мікулаш, Міклос, Ніхол, т.д.

Коли його батьки померли, він отримав величезний спадок, але не став жити в розкошах, а відзначився неабиякою щедрістю, допомагаючи бідним. Про його діяння за віки складено чимало легенд.

Святий Миколай був багатою людиною і дбав про бідних людей тих часів. Найбільш імовірно, що традиція дарувати подарунки пішла від відомого випадку, коли один збіднілий чоловік не міг забезпечити своїх трьох доньок приданим. За тамтешніми звичаями, вони не змогли б вийти заміж, Миколай, у той час ще не єпископ, дізнавшись про це, вирішує скористатись батьківським спадком, щоб зарадити біді. Протягом трьох ночей він пробирався до убогої хатини та щоразу закидав крізь вікно у кімнату, де ночували сестри, шмат золота— на придане для кожної з дочок. Крім того, святий Миколай бажав, щоб ті три дочки не знали хто їм закидав це золото.

Як розповідає нам історія про Святого Миколая, він був надзвичайно чесною та доброю людиною. Бачачи складне становище, в якому перебували бідні люди, він усіляко їм допомагав. Щоб не принижувати нужденних милостинею, він підкладав свої подарунки їм під двері та вікна. З часом, люди дізналися про доброту Миколая та почали самі до нього звертатися.

 Художниця квітів

Катерина Білокур

7 грудня минає 120р з дня народження відомої художниці Катерини Білокур

У 1900 році у селі Богданівка, поблизу Яготина, у простій селянській родині народилася художниця Катерина Білокур якій Бог дав великий дар та не дав людського щастя. Розумна дівчина, не отримавши шкільної освіти, сама навчилася читати. Тяжка фізична праця, патріархальні звичаї, убогість села, відсутність розуміння з боку близьких людей не зупинили Катерину в її бажанні стати художником. А життя дівчини справді було тяжким і безрадісним. Мовчки несла гірко-солодкий хрест своєї долі. Лише спробою самогубства відвоювала у батьків право малювати. А найбільше художниця любила малювати квіти -півонії, мальвії, ромашки, кручені паничі постають перед глядачем в усій красі, наче пливуть у прозорому повітрі, сповнені пахощів і сили зростання.

1954 року на Міжнародній виставці в Парижі три картини Білокур: "Цар-Колос", "Берізка" і "Колгоспне поле" – були внесені до експозиції радянського мистецтва і принесли їй світову славу. Саме на цій виставці її картини побачив Пабло Пікассо, який був вражений талантом української художниці. Він сказав: "Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!"

За детальнішою інформацією про художницю Катерину Білокур читачі можуть ознайомитись у бібліотечному фонді бібліотеки.

 

"Події що змінили долю України"

21 листопада ми відзначаємо День Гідності і Свободи. Цей день – символ боротьби і перемоги, символ єднання заради найвищих ідеалів цивілізованого світу. Всупереч жорстокому тиску антидемократичного режиму українці об ’єдналися і відстояли своє право на вибір достойного життя та майбутнього.

Революція Гідності повернула людям віру у цінності свободи, гідності, та самопожертви, а також кинула виклик диктаторству, подвійним стандартам, корупції.

Значення тих подій неможливо переоцінити, адже протягом листопада 2013 –лютого 2014 років відбулося найважливіше для української нації – пробудження свідомості суспільства.

На сторінках багатьох сучасних книг закарбовано надзвичайно важливий період України і це допомагає всім нам згадати, побачити наскільки той час був епохальним кроком до зміни свідомості української нації.

Революція Гідності сколихнула країну хвилею нечуваного патріотизму і показала важливість національної ідеї. Нині триває за неї боротьба. Наше суспільство здобуло право на зміни. Україна заплатила високу ціну за свій європейський вибір на Майдані і продовжує платити у війні на Донбасі.

Цій знаковій події у Коропецькій публічній бібліотеці присвячена книжкова – ілюстративна виставка «Події що змінили долю України».

 

"Плекатимеш мову - цвістимуть слова"

(до Дня української писемності та мови)

День української писемності та мови – державне свято, яке щороку відзначають в Україні. Встановлене 9 листопада 1997 р. Указом Президента «Про День української писемності та мови» на підтримку «ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства».
Це день вшанування пам’яті преподобного Нестора-літописця – письменника-агіографа, основоположника давньоруської історіографії, першого історика Київської Русі, мислителя, вченого, ченця Києво-Печерського монастиря. Дослідники вважають, що саме з преподобного Нестора-літописця і починається писемна українська мова.
Чернецтво Нестор прийняв у 17-річному віці, пізніше висвячений в сан диякона. Він був книжником з широким історичним світоглядом і великим літературним хистом. Автор двох відомих творів – «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського», складених у кінці ХІ ст. або на початку ХІІ ст.
Усесвітню славу Нестору принесла справа усього його життя – участь у літописанні Київської Русі. Він переробив зведення Никона (1073) та Іоанна (1093), опрацював низку нових усних і письмових джерел, довів розповідь до 1113 року, надав їй літературної форми. Так на початку ХІІ ст. виникла перша редакція «Повісті минулих літ».
Колись цього дня, 9 листопада, віддавали до школи дітей. Батьки зі школи йшли до церкви та ставили свічку перед образом преподобного, вірячи, що він допоможе дитині вивчитися. І, що головне, вчитися все життя багато, старанно і завжди. Адже «користь від цього є велика», бо «Хто вчиться змолоду – не зазнає на старість голоду»
Сучасна українська мова має близько 256 тисяч слів;
у українській мові багато синонімів. Наприклад, слово “горизонт” має 12 синонімів: обрій, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид;
найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?»;
найбільшу кількість разів перекладений літературний твір – «Заповіт» Т.Г.Шевченка: 147 мовами народів світу.

Для користувачів  бібліотеки розгорнуто тематичну книжкову виставку, "Плекатимеш мову - цвістимуть слова" присвячену Дню української писемності та мови. 
Мова – духовний скарб нації. Це не просто засіб людського спілкування, це те, що живе в наших серцях. Українська мова – багата, ніжна й ласкава, мудра, доброзичлива, глибокодумна, чиста, правдива. Багатство української мови виявляється в тому, що нею можна висловити найскладніші думки, найтонші почуття і переживання, передати враження про побачене, почуте, прочитане.

и ещё 1

 

«У свято Покрови Пресвятої Богородиці, День захисника України та 78-ї річниці створення Української повстанської армії для тих, хто захоплюється історією своєї держави бібліотека запрошує переглянути книжкову історично - тематичну виставку «За Україну за її волю, честь і славу за народ» присвячена найбільш яскравим постатям Війська Запорізького, їх державній діяльності, де представлена література присвячена захисникам Вітчизни і розповідає про героїчне минуле та сучасне українського війська. Дуже важливо у такий день вшанувати пам’ять тих, хто віддав життя за нашу незалежність і тих, хто сьогодні жертвує своїм життя за мир і спокій у нашій країні.

Особливе місце на виставці посідають книжки багатотомного видання Літопис Української повстанської армії, яка чинила тривалий опір тоталітарному режиму, – це одна із тих сторінок історії України, яка й досі потребує неупередженого тлумачення науковцями. Як була створена УПА, які завдання перед собою ставила, яку роль відіграла у часи Другої світової війни, якою була боротьба із гітлерівською окупацією та протистояння з НКВС... Відповіді на ці непрості питання зацікавлений читач віднайде, ознайомившись із книжками, що експонуються на виставці «Українська повстанська армія. 78 років з часу створення».

 «Трагедія Бабиного Яру – трагедія українського народу».

В історії людства є події, трагічність яких з відстані років набирає набатного звучання, застерігаючи суспільство від їх повторення. Одна з таких найтрагічніших сторінок історії - трагедія Бабиного Яру.
79 років тому, наприкінці вересня – початку жовтня 1941 року, на колишній київській околиці у Бабиному Яру фашистами було розстріляно сотні тисяч людей, головним чином євреїв. Але і пізніше саме сюди, у Бабин Яр, привозили на страту – людей різних національностей, військових і цивільних. Загибель єврейського населення стала частиною загальної трагедії, яку пережив увесь багатонаціональний народ України.
В читальному залі Коропецької бібліотеки влаштована книжкова виставка «Трагедія Бабиного Яру – трагедія українського народу».
Виставка занурює відвідувачів у трагічну атмосферу осінніх днів 1941 року – днів, коли нацисти почали знищення київського єврейства. Трагедія Бабиного Яру стала для українців занадто гірким уроком, болючим шрамом в українській історії, яку має знати кожен, щоб уникнути повторення давніх помилок.
У 1941-1943 роках, під час Другої світової війни, Бабин Яр став місцем масових страт і поховань, величезною братською могилою, де тільки згідно з офіційними даними, загинуло понад 100 тисяч осіб різних національностей, мирних жителів, військовополонених, комуністів, підпільників, партизанів, націоналістів.
Час може зарубцювати рани. Та він безсилий загасити нашу пам’ять. Нехай проростає в наших душах пам’ять; в наших умах – бажання знати і розуміти; в наших серцях – рішучість всіма силами берегти один одного. Щоб ніколи більше солдати не вбивали дітей…

 

Аркадій Васильович Казка 

(130р від д.н. укр. письменника у бібліотеці літературна година)

Казка Аркадій Васильович народився 23 вересня 1890 року в місті Седнів на Чернігівщині в родині шевця. Батько поета за походженням козак, любив спів та музику, керував церковним хором. Цю пристрасть до пісні перейняв і син.

Закінчив Чернігівське реальне училище. Під час навчання заприязнився з Павлом Тичиною, з яким мешкав в інтернаті при монастирі, разом співали в хорі, відвідували славнозвісні "суботи" Михайла Коцюбинського.

Навчався Аркадій Казка в Київському комерційному інституті, але не закінчив його через нестатки. Повернувся до Чернігова, працював креслярем у земській управі. Згодом учителював у селах Київщини та Дніпропетровщини, в Одесі, викладав співи та українську мову.

Ще до Жовтневої революції Казка перекладав із західноєвропейських та російської літератур. У радянський час власні вірші і поеми друкував у журналах "Літературно — науковий вісник", "Нова громада", "Плуг".

На початку 20-х років підготував рукописну збірку поезій "Lamentabile" ("Сумливе"), яку подарував Григорієві Верьовці. З листа до Тичини від 11 лютого 1925 року видно, що Казка готував до видання збірку "Розірване намисто", а в листі до свого учня Василя Мисика писав про підготовку збірки "Васильки".

Та цим творчим планам не судилося здійснитися: вночі 10 вересня 1929 року Казку було заарештовано у справі так званої СВУ й відправлено до Одеської в'язниці. Не відаючи за собою вини, у відчаї Аркадій Казка 23 листопада того ж року наклав на себе руки.

Матеріалів слідства в архівах не виявлено.

Видати збірку свого друга мріяв Павло Тичина ще на початку 60-х років, хоча ім'я Казки, як і всіх репресованих у справі СВУ, було під забороною. Лише 1965 року у збірнику "День поезії" Василь Мисик опублікував добірку віршів незабутнього свого вчителя.

1989 року у видавництві "Радянський письменник" побачила світ книжка Аркадія Казки "Васильки" (упорядкування і вступна стаття С. Тельнюка). Там подано оригінальні вірші, поеми, листи до Павла Тичини та Лідії Папарук, переклади з І. Буніна, В. Маяковського, В. Мюллера, Г. Стефані.

Архів Казки втрачено під час Великої Вітчизняної війни.

Тичина, який називав Казку "дивовижно совісним і щирим поетом", засвідчив, що дружба з цією людиною дала йому безмірно багато. У зв'язку з трагічною смертю А. Казки у в'язничній камері він писав до Дружини Лідії Петрівни: "Так не повелося йому в житті (...) і таланту не розвинув. І світу білого не випив".

Ця сумна сентенція звучить болісно й символічно, адже "світу білого не випив" кожен, кого вшановуємо в цьому мартиролозі.

 

29- та річниця День Незалежності України

 

Синій, як море, як день, золотий –

З неба і сонця наш прапор ясний.

Рідний наш прапор високо несім!

Хай він, уславлений, квітне усім!

Гляньте, на ньому волошки цвітуть,

Гляньте, жита в ньому золото ллють.

З жита й волошок наш прапор ясний.

З неба і сонця, як день весняний.

 О. Олесь  

День Незалежності України – важливе свято для кожного українця.  У 2020році наша країна святкує вже 29-ту  річницю своєї незалежності. В цей день прийнято згадувати усіх, хто працював і працює на благо держави, а також дякувати тим, хто жертвує своїм життя заради мирного неба.

Перед Україною, її громадянами складні й великі завдання. Але я вірю, що разом ми здолаємо будь-які перешкоди на шляху зміцнення незалежності нашої держави.
  Бути українцем – значить пишатися своєю країною. Українці пишаються тим, що будують незалежну державу і духовно «повертаються» у родину народів Європи, виконуючи заповітну мрію багатьох поколінь українських патріотів. Тільки почуття любові й глибокої гордості за Україну разом із твердою вірою в її світле та величне майбутнє, у святість цієї прекрасної землі дає кожному українцеві, незалежно від того, молодий він чи сивий, чи живе він в Україні, чи в інших краях, право стверджувати: це моя країна, мій народ, моя Україна!

Тоді увесь талант українського народу ,   його кмітливість,  винахідливість, ощадливість стануть  величезними рушійними  силами, які  дадуть можливість Україні  дуже швидко  вийти  з кризи  і відродити український національний дух і культуру. І тоді ми станемо не окраїною світу, як сьогодні, а великою незалежною державою під назвою Україна.

Тому ми усі повинні вгамувати свої окремі амбіції, свої приватні інтереси і стати плечем до плеча за свою матір-Україну, за її майбутнє. І не повинно бутив цій шерензі відстаючих, недужих, маємо забути всі чвари і образи, а пам’ятати лише одне – історія дала нам  останній шанс  стати  цивілізованим світовим народом. І ми не маємо  права його упустити. Ніхто нам  цього не простить -  ні наші діти й онуки, ні Великий Господь. Слава Україні!

З нагоди Дня Державного Прапора України та Дня  Незалежності України у комунальному  закладі «Коропецька публічна бібліотека»  оформлено книжкову виставку  «Є найсвятіше слово на землі, одне високе – Україна»,  а також відкритий День інформації «Україно, моя Україно, ти для мене струна золота».

        Тематика представлених видань різнобічна – історична, документальна, науково – пізнавальна, довідкова про нашу країну, її багатовікову історію, своєрідну культуру, походження українців, народні традиції, тернистий шлях державотворення.

А також у  бібліотеці з нагоди головних державних свят нашої країни представлена книжково-ілюстративна виставка «Крок за кроком до Незалежності». Матеріали книжкової виставки дають змогу  відвідувачам  побачити минуле і сучасне України, нелегкий процес державотворення,  згадати імена та постаті великих українців, котрі  в різні часи прославили Україну. Також представлені матеріали про захисників Батьківщини, які сьогодні відстоюють суверенітет і захищають територіальну цілісність нашої держави.

Бібліотека інформує: до 155- річчя від дня народження українського церковного діяча, знаменитого Андрея Шептицького.

29 липня 1865 народився видатний український церковний діяч, знаменитий митрополит Андрей Шептицький (світське ім’я - граф Роман Марія Олександр Шептицький; 1865-1944), настоятель Української греко-католицької церкви в 1900-1944 роках, Митрополит Галицький, охоронець Київського митрополичого престолу.
Митрополит Андрей Шептицький – одна з найсвітліших постатей в історії України. Владика відомий як мудрий політичний діяч, великий патріот, благодійник, меценат, рятівник сотень євреїв за часів Голокосту. А для української церкви митрополит Шептицький є однією з найвеличніших постатей, адже все своє свідоме життя Слуга Божий, Андрей, присвятив церкві, відстоюючи її інтереси. Його вчинками завжди керували любов та правда, і, мабуть, саме тому Андрей Шептицький здобув загальну повагу. Єпископ Української греко-католицької церкви, Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський – предстоятель Української греко-католицької церкви. Будучи одним з найбагатших людей Галичини, він щедро спонсорував українські культурно-просвітницькі товариства, надавав стипендії молодим митцям, заснував Національний музей у Львові. За його сприяння працювали читальні, відкривалися філії, друкувалися книжки.
Ідучи дорогою Ісуса Христа, митрополит Андрей Шептицький, творив благодійні справи, які не забуваються ніколи. Приклад його життя, боротьби і титанічної праці має підтримувати кожного з нас у вірі в краще майбутнє нашої Вітчизни і рідного народу. «Його ім'я вже давно стало символом української Церкви, символом духовності нації, символом національного та духовного єднання народу. Для кожного українця ця незвичайна харизматична особистість - святий приклад для наслідування. Адже його заповіти - вчення справжньої віри і любові до свідомого християнства, ближнього, і національного патріотизму - заповіти на всі віки, на всі прийдешні покоління, - пише про митрополита Андрея Шептицького Оксана Сайко. - Свій шлях він обрав свідомо. Прагнув скромним пастирем-монахом служити Богові і людям. Але Господу цього було замало - вимагав від нього більш видатних і більш масштабних діянь, більш ревного служіння, бо знав, що він здатний на більше. А тому обрав і покликав цього шляхетного серцем і сильного духом чоловіка, щоб у ті суворі часи змін і невпевненості, у часи занепаду, страшних випробувань і страждань, що випали на долю нашої нації, він став її духовним Батьком. За все своє життя Митрополит Андрей Шептицький стільки встиг зробити як для Церкви, так і для всієї української нації, скільки досі не зробив жоден церковний діяч. Його життя - це ціле явище, ціла духовна епоха.
У 1905 році заснував Національний музей у Львові і придбав для нього велику кількість експонатів. Підтримував українську економічну діяльність, сприяв відкриттю кооперативів. Як Галицький митрополит був депутатом Віденського парламенту та Галицького сейму, які однак не часто відвідував.
Зазнавав утисків більшовиків. Зокрема у 1939 році НКВСники розстріляли його брата Лева з дружиною Ядвігою в родинному маєтку Шептицьких у Прилбичах. Помер 1 листопада 1944 року внаслідок тяжкої хвороби.

"МОЄ СЕЛО ОКРАСА УКРАЇНИ!

                                           ( 599- річниця  з дня заснування смт. Коропець)

Цього року виповнюється 599 річниця з дня заснування нашого мальовничого селища міського типу Коропець.  Яке  знаходиться  за 30км від Монастириського районного центру, і 90км від обласного центру

м. Тернополя . Простягнулося воно з заходу на схід – довжиною 5км, а з півночі на південь  до самого Дністра на 10км.  Перша писемна згадка про Коропець датується  з 1421р це позначено  в’Їзд  у  селище  на монументі  зображення риби- коропа.  У 1421року містечко належало польському королю Владиславу Ягайлу і було королівщиною.   1427 року місто мало маґдебурзьке право. 1453-го року Коропець був у посіданні Міхала «Мужила» Бучацького або його найстаршого сина  снятинського старости Міхала,   того року місто отримало підтвердження своїх прав. В «Актах гродських і земських» воно фігурує, зокрема, як лат. super opidum у 1464 році.

У середині XV ст. Коропець — повітовий центр Галицької землі  Руського воєводства (повіт існував недовго, до складу входило 11 місцевостей, які потім були включені до складу Галицького та Коломийського повітів). Від 1461 p.— власність Кердеїв; пізніше — в управлінні  — Яна Коли 1589 — дідича Монастириська, львівського каштеляна  Яна Сененського, який сприяв тут зміцненню замку. 1600 року перша дружина тоді жмудського старости Яна Кароля Ходкевича Зоф'я Мелецька згадана як власниця Коропця.

1607 року Коропець сильно зруйнували (зрівняли із землею кримські татари, з часом місто втратило свої права, стало селом. На початку XVII ст. місто належало брацлавському воєводі Стефанові Потоцькому. 1664 року в Коропці проживали 119 господарів, 7 ремісників, багато будинків були порожніми. 1672 року Коропець спалили турецько-татарські орди. В наступні десятиліття власниками продовжували бути Потоцькі — нащадки С. Потоцького (зокрема, його онук —  воєвода Стефан Александер.  Під кінець XVIII ст. Коропець був власністю Мисловських гербу Равич  відома датована 1823 р. печатка Коропецької домінії з цим гербом,  її відбиток зберігся в колекції матеріалів з історії геральдики Галичини, зібраній відомим львівським краєзнавцем ХІХ ст. Антонієм Шнайдером,  з цієї родини  власниками були: Францішек (в 1790 році), Іґнацій (священник, записав маєток братанку Теофілу (помер 1829 року)), Антоній, Альфред, його син Альфред. Останній 1893 року продав маєток Станіславові Бадені, який незадовго перед смертю заповів його сину Станіславові Генрикові. Потім дідичем був його молодший брат Стефан (1885—1961), який був останнім дідичем.    

6 лютого 1908 р. в селі було перевиборне віче  до Галицького Сейму   обирали  Марка Каганця політичного діяча,   протестуючи проти фальсифікації передвиборчої боротьби, був заколотий багнетами  австрійськими жандармами.

І по сьогоднішній день центральна вулиця носить ім’я Марка Каганця.

    Селище Коропець має свою геральдику - це сучасний герб Коропця затверджений на VIII сесії Коропецької селищної ради ІІІ (ХХІІІ) скликання рішенням № 91 від 10 вересня 1999 року.  У синьому полі срібна шипоподібна балка, вгорі — золотий хрест із розширеними раменами над срібним півмісяцем, внизу — золотий (короп). Герб вписаний у декоративний картуш, увінчаний срібною міською короною. Хрест над півмісяцем відображає роль містечка як оборонного укріплення. Короп вказує на назву селища. Срібна геральдична балка символізує річку Коропець. Срібна міська корона підкреслює статус міського поселення (селища міського типу).

З південного заходу містечко омивається водами стрімкого Дністра, а з півночі на південь воно лежить обабіч притоки Дністра- річки Коропець.

Гарне  і велике наше селище Коропець. Своєю історією воно сягає глибини віків. Археологічні пам’ятки знайдені на території селища, датуються добою палеоліту трипільської та давньоруської культури.  Містечко відоме своїми  пам’ятками   архітектури — дендропарком, дерев'яною церквою Успіння Пресвятої Богородиці та дзвіницею, палацом графа Бадені,  церквою та костелом святого Миколая, також фестивалем «Коропфест».

      Про походження назви Коропець існує кілька легенд, переказів. Одна з легенд розповідає, що в сиву давнину  перші люди селилися на берегах річки, яка була  досить повноводною, вона давала їжу першим поселенцям: у ній водилося багато риби, особливо коропів. Помітивши це, люди назвали річку Коропцем,  а від річки пішла назва і людського поселення . Отже, топонім Коропець пішов від гідроніма Коропець. Інша легенда говорить про те, що у давній місцевості жили ремісники, які робили короби. Ще один  давній переказ дає пояснення що селище з усіх боків оточене горами знаходиться посередині, ніби в коробці. Селище має декілька топонімів: Підтемне,  Вагнірівка,  Перевіз, Луги, Стігла.

Історія Коропеччини тісно пов’язана з історичними процесами нашої Батьківщини. І зараз, як ніколи, нам  потрібно знати історію землі на якій ми живемо, силу своєї землі, її голос, її красу. Адже знання свого родоводу, своєї історії- це такий компонент цивілізації,  який  і робить людину власне людиною.

Мій Коропець- мій рідний край,

 Він є найкращим на землі.

Моє село – маленький рай,

Лиш тут  так  хороше мені.

Лише у нас, у Коропці,

Такі поля, такі сади.

Село встає у всій красі,

І хочеш крикнути: «Сюди!»

І щоб почула вся земля,

Що це село – і є той рай.

Він там,  де ти живеш і я,

А зветься просто -  рідний край.

                            (Світлана Дрозд.)