"Св'ятий Миколай іде по світу"

(інформхвилинка)

Свято святого Миколи в Україні є особливо бажаним дитячим святом. За традицією, в ніч з 18 на 19 грудня святий Микола приносить дітям подарунки і кладе їх під подушку. Серед дітей встановилася традиція писати святому Миколі листа, у якому дитина вказує, що хорошого та поганого вона вчинила протягом року, і просити про подарунки.

За переказами, Святий Миколай народився в родині багатих греків-християн, котрі довго не мали дітей і в молитвах пообіцяли Богу, що віддадуть своє дитя на служіння йому. Миколай справді став священиком, а згодом – єпископом у сучасній Туреччині. Його ім’я значить «переможець народний», на інших мовах – Ніколас, Ніклас, Клаус, Мікулаш, Міклос, Ніхол, т.д.

Коли його батьки померли, він отримав величезний спадок, але не став жити в розкошах, а відзначився неабиякою щедрістю, допомагаючи бідним. Про його діяння за віки складено чимало легенд.

Святий Миколай був багатою людиною і дбав про бідних людей тих часів. Найбільш імовірно, що традиція дарувати подарунки пішла від відомого випадку, коли один збіднілий чоловік не міг забезпечити своїх трьох доньок приданим. За тамтешніми звичаями, вони не змогли б вийти заміж, Миколай, у той час ще не єпископ, дізнавшись про це, вирішує скористатись батьківським спадком, щоб зарадити біді. Протягом трьох ночей він пробирався до убогої хатини та щоразу закидав крізь вікно у кімнату, де ночували сестри, шмат золота— на придане для кожної з дочок. Крім того, святий Миколай бажав, щоб ті три дочки не знали хто їм закидав це золото.

Як розповідає нам історія про Святого Миколая, він був надзвичайно чесною та доброю людиною. Бачачи складне становище, в якому перебували бідні люди, він усіляко їм допомагав. Щоб не принижувати нужденних милостинею, він підкладав свої подарунки їм під двері та вікна. З часом, люди дізналися про доброту Миколая та почали самі до нього звертатися.

 Художниця квітів

Катерина Білокур

7 грудня минає 120р з дня народження відомої художниці Катерини Білокур

У 1900 році у селі Богданівка, поблизу Яготина, у простій селянській родині народилася художниця Катерина Білокур якій Бог дав великий дар та не дав людського щастя. Розумна дівчина, не отримавши шкільної освіти, сама навчилася читати. Тяжка фізична праця, патріархальні звичаї, убогість села, відсутність розуміння з боку близьких людей не зупинили Катерину в її бажанні стати художником. А життя дівчини справді було тяжким і безрадісним. Мовчки несла гірко-солодкий хрест своєї долі. Лише спробою самогубства відвоювала у батьків право малювати. А найбільше художниця любила малювати квіти -півонії, мальвії, ромашки, кручені паничі постають перед глядачем в усій красі, наче пливуть у прозорому повітрі, сповнені пахощів і сили зростання.

1954 року на Міжнародній виставці в Парижі три картини Білокур: "Цар-Колос", "Берізка" і "Колгоспне поле" – були внесені до експозиції радянського мистецтва і принесли їй світову славу. Саме на цій виставці її картини побачив Пабло Пікассо, який був вражений талантом української художниці. Він сказав: "Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!"

За детальнішою інформацією про художницю Катерину Білокур читачі можуть ознайомитись у бібліотечному фонді бібліотеки.

 

"Події що змінили долю України"

21 листопада ми відзначаємо День Гідності і Свободи. Цей день – символ боротьби і перемоги, символ єднання заради найвищих ідеалів цивілізованого світу. Всупереч жорстокому тиску антидемократичного режиму українці об ’єдналися і відстояли своє право на вибір достойного життя та майбутнього.

Революція Гідності повернула людям віру у цінності свободи, гідності, та самопожертви, а також кинула виклик диктаторству, подвійним стандартам, корупції.

Значення тих подій неможливо переоцінити, адже протягом листопада 2013 –лютого 2014 років відбулося найважливіше для української нації – пробудження свідомості суспільства.

На сторінках багатьох сучасних книг закарбовано надзвичайно важливий період України і це допомагає всім нам згадати, побачити наскільки той час був епохальним кроком до зміни свідомості української нації.

Революція Гідності сколихнула країну хвилею нечуваного патріотизму і показала важливість національної ідеї. Нині триває за неї боротьба. Наше суспільство здобуло право на зміни. Україна заплатила високу ціну за свій європейський вибір на Майдані і продовжує платити у війні на Донбасі.

Цій знаковій події у Коропецькій публічній бібліотеці присвячена книжкова – ілюстративна виставка «Події що змінили долю України».

 

"Плекатимеш мову - цвістимуть слова"

(до Дня української писемності та мови)

День української писемності та мови – державне свято, яке щороку відзначають в Україні. Встановлене 9 листопада 1997 р. Указом Президента «Про День української писемності та мови» на підтримку «ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства».
Це день вшанування пам’яті преподобного Нестора-літописця – письменника-агіографа, основоположника давньоруської історіографії, першого історика Київської Русі, мислителя, вченого, ченця Києво-Печерського монастиря. Дослідники вважають, що саме з преподобного Нестора-літописця і починається писемна українська мова.
Чернецтво Нестор прийняв у 17-річному віці, пізніше висвячений в сан диякона. Він був книжником з широким історичним світоглядом і великим літературним хистом. Автор двох відомих творів – «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського», складених у кінці ХІ ст. або на початку ХІІ ст.
Усесвітню славу Нестору принесла справа усього його життя – участь у літописанні Київської Русі. Він переробив зведення Никона (1073) та Іоанна (1093), опрацював низку нових усних і письмових джерел, довів розповідь до 1113 року, надав їй літературної форми. Так на початку ХІІ ст. виникла перша редакція «Повісті минулих літ».
Колись цього дня, 9 листопада, віддавали до школи дітей. Батьки зі школи йшли до церкви та ставили свічку перед образом преподобного, вірячи, що він допоможе дитині вивчитися. І, що головне, вчитися все життя багато, старанно і завжди. Адже «користь від цього є велика», бо «Хто вчиться змолоду – не зазнає на старість голоду»
Сучасна українська мова має близько 256 тисяч слів;
у українській мові багато синонімів. Наприклад, слово “горизонт” має 12 синонімів: обрій, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид;
найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?»;
найбільшу кількість разів перекладений літературний твір – «Заповіт» Т.Г.Шевченка: 147 мовами народів світу.

Для користувачів  бібліотеки розгорнуто тематичну книжкову виставку, "Плекатимеш мову - цвістимуть слова" присвячену Дню української писемності та мови. 
Мова – духовний скарб нації. Це не просто засіб людського спілкування, це те, що живе в наших серцях. Українська мова – багата, ніжна й ласкава, мудра, доброзичлива, глибокодумна, чиста, правдива. Багатство української мови виявляється в тому, що нею можна висловити найскладніші думки, найтонші почуття і переживання, передати враження про побачене, почуте, прочитане.

и ещё 1

 

«У свято Покрови Пресвятої Богородиці, День захисника України та 78-ї річниці створення Української повстанської армії для тих, хто захоплюється історією своєї держави бібліотека запрошує переглянути книжкову історично - тематичну виставку «За Україну за її волю, честь і славу за народ» присвячена найбільш яскравим постатям Війська Запорізького, їх державній діяльності, де представлена література присвячена захисникам Вітчизни і розповідає про героїчне минуле та сучасне українського війська. Дуже важливо у такий день вшанувати пам’ять тих, хто віддав життя за нашу незалежність і тих, хто сьогодні жертвує своїм життя за мир і спокій у нашій країні.

Особливе місце на виставці посідають книжки багатотомного видання Літопис Української повстанської армії, яка чинила тривалий опір тоталітарному режиму, – це одна із тих сторінок історії України, яка й досі потребує неупередженого тлумачення науковцями. Як була створена УПА, які завдання перед собою ставила, яку роль відіграла у часи Другої світової війни, якою була боротьба із гітлерівською окупацією та протистояння з НКВС... Відповіді на ці непрості питання зацікавлений читач віднайде, ознайомившись із книжками, що експонуються на виставці «Українська повстанська армія. 78 років з часу створення».

 «Трагедія Бабиного Яру – трагедія українського народу».

В історії людства є події, трагічність яких з відстані років набирає набатного звучання, застерігаючи суспільство від їх повторення. Одна з таких найтрагічніших сторінок історії - трагедія Бабиного Яру.
79 років тому, наприкінці вересня – початку жовтня 1941 року, на колишній київській околиці у Бабиному Яру фашистами було розстріляно сотні тисяч людей, головним чином євреїв. Але і пізніше саме сюди, у Бабин Яр, привозили на страту – людей різних національностей, військових і цивільних. Загибель єврейського населення стала частиною загальної трагедії, яку пережив увесь багатонаціональний народ України.
В читальному залі Коропецької бібліотеки влаштована книжкова виставка «Трагедія Бабиного Яру – трагедія українського народу».
Виставка занурює відвідувачів у трагічну атмосферу осінніх днів 1941 року – днів, коли нацисти почали знищення київського єврейства. Трагедія Бабиного Яру стала для українців занадто гірким уроком, болючим шрамом в українській історії, яку має знати кожен, щоб уникнути повторення давніх помилок.
У 1941-1943 роках, під час Другої світової війни, Бабин Яр став місцем масових страт і поховань, величезною братською могилою, де тільки згідно з офіційними даними, загинуло понад 100 тисяч осіб різних національностей, мирних жителів, військовополонених, комуністів, підпільників, партизанів, націоналістів.
Час може зарубцювати рани. Та він безсилий загасити нашу пам’ять. Нехай проростає в наших душах пам’ять; в наших умах – бажання знати і розуміти; в наших серцях – рішучість всіма силами берегти один одного. Щоб ніколи більше солдати не вбивали дітей…

 

Аркадій Васильович Казка 

(130р від д.н. укр. письменника у бібліотеці літературна година)

Казка Аркадій Васильович народився 23 вересня 1890 року в місті Седнів на Чернігівщині в родині шевця. Батько поета за походженням козак, любив спів та музику, керував церковним хором. Цю пристрасть до пісні перейняв і син.

Закінчив Чернігівське реальне училище. Під час навчання заприязнився з Павлом Тичиною, з яким мешкав в інтернаті при монастирі, разом співали в хорі, відвідували славнозвісні "суботи" Михайла Коцюбинського.

Навчався Аркадій Казка в Київському комерційному інституті, але не закінчив його через нестатки. Повернувся до Чернігова, працював креслярем у земській управі. Згодом учителював у селах Київщини та Дніпропетровщини, в Одесі, викладав співи та українську мову.

Ще до Жовтневої революції Казка перекладав із західноєвропейських та російської літератур. У радянський час власні вірші і поеми друкував у журналах "Літературно — науковий вісник", "Нова громада", "Плуг".

На початку 20-х років підготував рукописну збірку поезій "Lamentabile" ("Сумливе"), яку подарував Григорієві Верьовці. З листа до Тичини від 11 лютого 1925 року видно, що Казка готував до видання збірку "Розірване намисто", а в листі до свого учня Василя Мисика писав про підготовку збірки "Васильки".

Та цим творчим планам не судилося здійснитися: вночі 10 вересня 1929 року Казку було заарештовано у справі так званої СВУ й відправлено до Одеської в'язниці. Не відаючи за собою вини, у відчаї Аркадій Казка 23 листопада того ж року наклав на себе руки.

Матеріалів слідства в архівах не виявлено.

Видати збірку свого друга мріяв Павло Тичина ще на початку 60-х років, хоча ім'я Казки, як і всіх репресованих у справі СВУ, було під забороною. Лише 1965 року у збірнику "День поезії" Василь Мисик опублікував добірку віршів незабутнього свого вчителя.

1989 року у видавництві "Радянський письменник" побачила світ книжка Аркадія Казки "Васильки" (упорядкування і вступна стаття С. Тельнюка). Там подано оригінальні вірші, поеми, листи до Павла Тичини та Лідії Папарук, переклади з І. Буніна, В. Маяковського, В. Мюллера, Г. Стефані.

Архів Казки втрачено під час Великої Вітчизняної війни.

Тичина, який називав Казку "дивовижно совісним і щирим поетом", засвідчив, що дружба з цією людиною дала йому безмірно багато. У зв'язку з трагічною смертю А. Казки у в'язничній камері він писав до Дружини Лідії Петрівни: "Так не повелося йому в житті (...) і таланту не розвинув. І світу білого не випив".

Ця сумна сентенція звучить болісно й символічно, адже "світу білого не випив" кожен, кого вшановуємо в цьому мартиролозі.